Склониться чоло в багрянці: рани —
вкружні, сточували довго…
від кровин скипатися, від браних
вістрям терну війкового.
аж дотчеться терпкісто намітка
сіра — часта: по обличчю.
Вже росою смертною обмита —
з поту понад тьму найближчу.
І не зміряти жарою в зорях
ні — що з сонця: прірви болю —
в терзаного на хресті! як морять
муки, склавши тінь глибоку.
Жили на руках і стопах рвавши —
скровленому в ніч безрадну.
І прибитому на хрест найважчий:
платою за всіх — до краю.
В найзвірнішу зведено погибіль
плоть пориту, доки в ребра
внизано і спис — чи серце, вбитий —
не зберіг? роздерти треба.
Вже звершилось! кров’ю і водою
свідчить, мертве — перед злими:
серце, що пломінністю живою
всіх веде, збудивши з глини.
Всіх любило без кінця, прещедре;
стануло! і небо з жаху —
вмить світильними світами меркне:
ринучи в біду неждану.
І здригнулось до підвалин вічних,
в грозові удари з ночі…
мов — звалили Божий семисвічник —
в олтарі: до слів пророчих.
І обпалить материнські груди —
кара, ніби меч злочинців.
Що злопомсти їх, як скель, нікуди
не минути! скель в’язничних.
І довічно, поки в небі сходить
мов сторіки, день безсмертний,
буде смуток матері, крізь спогад,
терпнути: огню не зменшить.
Поклонімось, до зорі припавши,
просячи — в хресті простити:
ми! порушники його пропащі —
ним відкуплені в досвітність.
