Розкрившись книгою, цвітинки вмістить,
мов з корогви, в полях обох:
зверхземної! чому й зоря — як вісник,
пломінний поклик про любов.
З вікна спита пророцтво, ніби сурмне —
устами світла всіх спита.
Про віру, що і гори пересуне:
як квіти, в храмових хустках.
Усім звіщаючи, здійма — надійні
знаки врочисто при надмор’ї.
Від неба в найкраснішому видінні
виводячи суцвіття добрі.
Немов освячені ключі до серця —
живі! скарбіються крізь тихість…
в ній милость: галузкові тіні стерла,
в ній — сонцева! сльозам проститись.
