Як небо промовляє про безвинних!—
від чаші сонця скрізь говій.
Ялина — сосна і при ній барвінок:
неначе знаки в корогві.
І знов розкрилюється голуб мовчки;
любови промінь до стокроток.
Хоч і до серця з гілочок дівочих
печалями дощі покроплять.
Але не зглянути ні річку долі,
ні визорити з квітня ризу.
Подвижник — як живий, над нею й досі,
де зорі в колосок добризнуть.
Крізь полум’я приніс рисунок правди
і чести покріпив світильник,
що земель течію навік принадить
аж до вікна, як до святині.
І знов безсмертник неба: звістка чиста
з намету хмарного — білява.
Село моє! мов сивий птах від листя;
кадильниці черешень славлять.
