Поруйнований ребром, на морок —
бідний корабель поблід.
І в негоді доцвітавши кротко,
не озветься вишня вслід.
Складені, як сном, труна замкнула
неживі на грудях руки.
Не погляне скарга, й крізь безум’я,
зором тиха! біль спокутний.
Марево до мене пломінь водить:
біля каменя розлити, —
мучиться від смутку; спогад жодний
зойком не замовкне в зіллі…
проситься, всивівши, в час нещастя,
й душу з таємиці кличе:
море скорбне! почина ячати,
в кручі вдариться найближче.
