Збирається васильків цвіт, як скромні
напливи з черги: в камінь битись.
І знов помріє твій зелений комір,
і коси,— видно з кручі звідси.
Розбурюються вибухи, і димний
наведено піврух від айстрок.
А відзвук: люба згадка, як ходили —
ми, не губивши персня, часто.
А відзвук: тихо доплеснеться в рідність
плачів і поцілунків — кожний…
нам звізди кличучи з колючок кривди:
нам сестри, на троянди схожі.
Майбутнє все над нами! де колодязь
небес,— торкнутися до зірки…
коли крізь вечір вісники дозволять
проходити проз скелі грізні.
