Порив — несамовитий! Він корінню
пораненому миє кості,
і гоїть! і громаду соколину
над лев’ячий огонь відносить.
А бризок зерно сиплеться доснитись
мов сльози грозові, крізь бурю,
де мідяні тюльпани від дзвіниці —
і каменя на суд розбудять.
Враз кучеряві блискавки найглибше
в тумани звалено: на вістря,
де серед скелля — вихорами дише
геєнна звірів, гнівом бистра.
А витерпівши, вірно в Брамса й яблунь,
небесний візерунок рушить.
Там: душі в сивім полум’ї об’являть —
живу веселку пройдуть душі.
