Доснилось небуття! світанок стеле,
ворожачи, в лампадки лине:
все — від вінця, і серце вже веселе
проміння розкидає миле.
Все — від вінця, що просіяє вище,
ніж квітка до кохання кожна,
ніж казка й візерунок!— море віще
споглянути з огню не можна.
Чи мріє вбогий птах, де заблукає,
обличчя неба відшукати?
Нам: не гординя! не брання лукаве,
а погляд праведний до хатки.
Все — від огню, що розкриває ранок,
до милосердя душі кличе.
І сполохи з свічад збирає гарно,
і течію веде світліше.
