На звітрений пісок, на стежку пташу,
до сивих смутків: де покрилять! —
де й камінь, жду тебе; не перестануть
відсвічення в прозорих ріллях.
На берег бігши, вал одягся в дощик,
а блиск — як жито колоситься.
Крайнебо коло рук твоїх хороших,
мов скойка, в розсвіти розкрита.
Та — в вічності туман блакитний тоне,
та — в ніжки чайці чудо плеще.
Де ти прийшла, сіяння ллють коштовне
сто скринь: і від ромашки легше.
Та зближуються пламенні пір’їнки
від них,— сувора віє радість:
і сутінок розлуки перемінить,
мій цвіте! до човна збиратись.
