Віється тобі листок відчаю
по ріллі течій смутних.
А крізь сон і явори читають
з блиску — про святий світник.
Бо труну від поривання звіра
при безодні ватрок сизих,
потурбовану, мов човен вирвавсь!—
дужі зберігають Жизни:
Жизни! в пламінь крильми лебедині
при будівлі, що не вмре,
а на три господи розгодинить,
висотою: в білий хрест.
Він основою над смерть постанув,
аж до поля зорениць —
від неспомного від океану
з прірви, де горіти зріс.
Та від перекладини — руками
сили неба невидимі
хресно просіяли! й розмикати —
смертників кайдани з міді.
При верхів’ї розсуд просвітлівся:
при істотах, що з огню —
повіваючи в три пари крилля,
зором нас не проминуть.
