Вночі віконний з’явець поглядає
між морем молодим і мною.
І — кущик сяйва привіває дальнє
сповістя, пошептавши знову.
Відносить місяць при німому мості —
всі через хвилю, тіні вбогі.
Горить з грудей, росою й листям просить,
при серці притулившись, огник.
Але вкріпляються кайдани мертві —
в склепіння думці побряжчати.
Нехай остання нитка нервів стерпить,
і вийди з-під замка напасти.
В глибокім небі гілочка надсвіття
присвітиться, мов правда рідна.
Сама, з сонцями служить! в скорб сповита
душа; й вікно прозріє ридма.
