Спливає: що палахкотіло! в тихість,
мов птах; замкнулося довкруг.
А, до спокути, досвіт крил пречистих —
нам острів серця приторкнув.
Твій погляд, над палання вересневе,
турбує любо: дивно чути…
Коли за міст веселка зве до себе,
вкріпивши піввінок на кручі.
А сірі кораблі в ланцюг надію
взяли і острів полонили.
Я сам: на синій квітик порадію,
споріднений сльозам і ниві.
Відсвічення жене з грімкого ряду
і струниться в покірний плескіт.
Проте біду не зрушить нерозрадну,
де втіха — тільки сонця хрестик…
Там, де береза німо відтерпіла
листки над сірою труною, —
він: проти забуття в дощі безліття:
приходить з кров’ю огняною.
