Відвіяно — немає тіні! вільна,
відкрила квітка навзліт крильця:
тоді до стрічі зіркова новина,—
під білим вітром покориться.
Вже короговно збарвився, без крови —
бузок, мов смолоскип, димівши;
до стрічі посвітами всім промовить,
поколихнувшись наймиліший.
Пташки, грудьми дзвенющі, при хустинці
весни, немов сестри, заводять.
І усміхами, теплі, сповістились
грядки; як знак; нетлінна врода.
Вже мимо дзвонів, тишина пливтиме,
відрадністю від зілля повна.
З помріяного — й сонце нестемниме
покличе пахощами: з поля.
