Іще не будувалася в прадавні
підвалини світів річна
вода: вже в погляді твоїм дрижали
від вій — квіток передчуття.
І нам нема ні під корінням сонця,
ні при його суцвітті сурмнім —
відрадности, що прийме в рай часовня,
живішої! розвіє сумнів.
Чи не повториться тепло глибоких
колодязів зірок; без хмари?
Зближається ласкати хвиля, доки —
обличчя місяця приманить.
Усе, що мов магнітно, з квітки дише,
тісніш ріднить, ніж ланцюги.
Воно довіє з кораблів одвічне
чуття: від зорів дорогих.
