Весела: краплями, по серебринці,
біду, скипівши, оббіжить…
де, як мечі — не бліднуть примиритись,
де — береги! й сонця важкі.
Чи сяйво з півночі, та повні надра
скарбничні, звал зірок розгорнуть?
Чи синь: обернена в видимість амбра,
до нас догримлюючи з горна.
Вдев’яте спінився, згубивши відсвіт
вітрилець і коси твоєї —
весь океан! під мевин плач обсипавсь
на вбогі скойки, мов камеї.
Пожежі з борозен: від зривів сніжних
живіші, де твої стокротки.
Як вирвалося арфою в обніжки —
проз тебе! й розквітами кропить.
