Ніч навісила замків чотири —
чорно, в світові кінці.
Мов з віконця в’язневого мріти
місяць віями зміцнів.
І повиростала скорбна зелень,
іриси іскряться з моря.
Все, при смолоскипах незліченне,
де щити не посоромлять…
барвлено герби на них небесні,
і від списів погримлять.
Сполох, як на церкві в семихресті,
внесено в надсмертний шлях.
І полки: владичні, з охорони —
кожному, в спокутній скорбі.
Движний океан огню промовив
і крізь камені надгробні.
Ліліє труни в правиці сонця,
збудишся на берег любий!..
і вдочерять вірних і всиновлять
небеса в сузірних бурях.
