Журавлик бочений, і троносидець тонко —
підвладкові, мов див, прокаже.
Зав’ються щипчики, чи ти, безсонко:
сово! примаришся, де сажа?
Все — загадки, що серце ними дише,
до віршу кладучи в підструння.
Проте й таємне сонце найдавніше
йшло ясністю: як трунок, струмне.
Сама відрізнена в намисто мовність
із течії — життя позичить:
як вірує в сусідство й страшно молить
надземних, звавши коло річки.
Як викарбовує чуття на камінь,
відколи чудо квітне в вічність.
Круг себе в попели не замикає
картинок мову, далі свідчить.
Стріло! прокляв би птиці, де неспівні,
де від кохання не крилаті,
не з кров’ю, де — не як сестриць зупинить
сузір’я: в голоси приймати.
