Віє загадковістю між віття:
в мир — квітинник фіялковий.
І колібрі вдосвіта навістять,
не звучи війни ніколи.
Лютість людську в гробове бескеття
замкнуто на круг нічний.
Навіть гриб, що «ангел смерти» зветься,
пробілівши, чин скінчив.
Від світилень горличиних серпня,
луг — колірний стрій відновить…
княжик, схимна! в тисячорамення
бранчик осени жертовний.
З верхогір’я, вістячи над море,
в зельній церкві на землі —
незгасимий хрест: він ключ! відгорне
смертну хворість від калік…
Він один безумства всіх безчасні
жаром зірковим дотерпить.
І від нього в квітковинній чаші —
дар на множину смиренних.
Скрізь істота в іскрові рисунки
змінена з його страждання
і довічно в спочуття ростучи,
з процвіту — плодами вдячна.
Всі висоти димністю вдяглися,
їм грядки життя рожевить —
при ялинах сонцева колиска,
що й труні відзначить межі.
А струмків ні камені не стомлять —
в океання бігти рідне.
Квіти сиві: очі богомольця;
із часовні місяць вийде.
