Я до вікна без роз і рос постукав,
і вийшла, шепотом — як грім…
і я від нього при цвітинних муках
схилявсь над рукавом твоїм.
А потім і гарячий ніж метнула
мені — де б’ють провістя в серце;
вкінець, ласкава пальцями зозуля,
ще втиснула: хай смертю терпне.
Лежу і губи сизий біль калічить,
на них мій хрестик підлетів
бджолинкою з грудей: — блаженний січень,
мовчанням припечатав спів.
Бо ти дорогою порад сторонніх
пішла до молодих криниць.
Тополі тужать, що зустрічні кроки
пов’яли на ромашках ниць.
І птиці, побратими щастю вірні,
тоді злетілися карати.
Коли з грудьми покатувала щирість,
печаллю поплати за страти.
Як рукавом закривши личко в ранах
вернулася мені до смерти —
та поридала до ножа, розрадна,
краплинками страждання стерти.
Та ще як крицю з голубого болю
відклала на хрещате листя —
підвівся я в квітневий круг з тобою:
— єдина! до грудей схилися!
Рослини віщі — сясвом на стеблах
до жайворонка в небі ставши,
з долонь поклінно подають до тебе
бальзам, у ворожбі найстарший.
Від нього ластівка лицем стократи —
гарніша, ніж була з колиски.
Приткнула сонця дзеркало до хати,
крилечком поправля зачіску.
Ідем, над меч ріки, де башти — в з’яву,
і птиці промені прядуть.
Як вся земля — все небо, так кохаю,
троянда заспіва в саду.
