Як сонце ще родилося — давно,
для серця ти була жадана:
не голуб до колодязя, воно —
до сплеску, до твого кохання.
Але ще вище, ніж погляне сонце,
в долонях дарувати ласки.
І в лілії з очей роса не тоне
твоєї, що в труну не класти.
Не промине в огні мене не річка —
любов, де квітнуть груди вишні.
Як ластівка, лелінню неба стрічна,
душа до тебе в дні північні.
Твоє дихання доцвіта в дзвіночки
блакитні — щастю на стеблинках.
Б’є криллям несказанний чар жіночий
від тебе в кров мені, єдина!
Це в смерти щастя відберу квіточне
спахне, мов келех — захлинеться;
до серця стрепенеться й прошепоче
судьба велика, як планета.
