З листка страждання порива краплину,
а груди в свіжості — з вітрів.
Галузки, що в розлуці, не покину;
проти біди її зустрів.
І вже по безконечності відхмарить
холодний сутінок за вишлю.
Тоді це знов: соняшники немарні —
як огнелиці,— вістку вишлю.
А то нема мені й пилинки квіту
при озері до самоти.
Коханих рук зірками не зогріту
схиляю душу доцвісти.
І тільки в спомині на блискавиці,
що з світу голосом безумна —
про щастя при тополі, сном сповитій,
віщує серце, мов зозуля.
