Мрія океанова без краю,
ризою рвучись об скелі —
дужча від могильного відчаю:
звала зорі з їхніх келій.
Вийдуть — книгу винесуть пломінну,
і читатимеш, мов з грому:
що в омані хуртовин покинув,
божевільний, згадку скромну.
І на самоту твою поверглась
буря з полум’ям і цвітом…
мука! кріпкістю пісень і персня
полонила непримітно.
Пурпуром палання сонце повне
зупинилося при небі:
бившися, як серце з болю — сонце,
чисте в грудях яблуневих.
