Не скаржуся! грудьми неніжне море —
до грому рідне, мов до брата.
Не в маків жаль; а в квіття безкольоре
бджола бренить, немов несправжня.
Криваве листя, як моє нещастя,
все в трепеті, все ластовине;
все не до берега і вікна сняться,
де ранок вишивки прокине.
Бо ти над снами в горах забуття! —
нерайдуга від вістки віє.
При хмарі чайка в’ється: поспита,
а море відмову не вміє…
До дна з грози замучилося щире;
кипучий біль, аж до каміння.
Крізь бризки: лілій біла кров, як віра,
горить і в горі безгомінна.
