Чи звіє з луків світляних стрільніте
проміття?— від фіялок тонкість.
А згадки, де сплива життя колишнє —
ненаші вже! нічнисті, змовкніть.
Бо скоро будуть шатрами оранжів,
останніх, що в журбі небесній:
всі табори світил текти в згоранні,
де вечір — мов кривавий хрестик.
Про це джерельця, в серці з дна, говорять,
мов ангельські флейтинки стрівши.
Чотирикрилля тьми з безодні — ворог,
а тут: огнинок хори вищі.
І щиросонцевий узори ладить,
споломенівши, чорнобривець —
залюбленим, що в очі рідній правді
із ним навіки подивились.
