Василь Барка – Заспів: Вірш

З надзем’я — з суду! в села білі,
про скорбі: грозовиці збігли.
А став над крин, мов крилас, вечір,
світанок — корабель над крин
(долоні поклади на плечі,
і шепіт в рідності: прилинь).
Ні! горнеться, як океан, німа —
глибінь розлуки; від зіниць росою,
горючіша, ніж зірка, голубою:
печаль спроміниться сама
в бездонну самоту без краю.
Любов — несмертна, і впізнаю:
що біль, несвій! собі прийма.
Прилинь, мов крильми, на дорозі,
світучій від троянд пророчих.
Залізна башта, як тюрма,
з пташинами в гнізді — вітає,
з терпільцями літучими двома,
з дочасними, кому вісток немає,
де сплеск від сяйва промина.
Чи в берег квіткового зела,
від тебе згадка, вся весела,
з-над сонця рідного поластовіє?
торкнися серця: знов, моя надіє!…
З надмор’я, тихий привид, стань:
крізь пурпур, день розкрию
(ніч, над тумани, дочужіє — змію,
з півмісяцями відцвітань).
Там буду я, там будеш ти,
люби — і все прости.