Вкруг заморено в замкову строгість
біле речення сердечне…
Бо, схмарнівши, звичай семирогий
кине в страм і в сміхи вмече.
Проти нього: квітчик моря змовчить;
від грудей, мов чайка навзліт…
Не признаємось ні в рідні очі:
при гордині — кручі ржавій.
Тільки, аж страшна завіса пройде,
і не стрінемось ніколи,—
душі бачать: як життя холодне
змарнували в мертвім полі.
Пустка стане! ні річками айстри
не погасять муки серця,
а рвемось між ірії найстарші,
там: куди мороз не вдерся.
І жалі з невороття докликнуть
легіт і комусь присниться:
поривати скрізь вишневу гілку,
сиплячи росою в лиця.
