Щохвилі — світло до прибою скрикне,
від захвату топаз розгубить.
До тебе квіття, наче в серця з вікон,
відкрилося! рожев’я любе.
Обтрусить сонце на безодню пір’я;
а майоран росину вип’є…
та не стрункіше він: як душі! вірять,
кохаючи; де зло — невпинне.
Чи в голубому сяйві, що крізь двері
тойбічного, побачу з поля:
єдину рідністю? на празник вербний —
від бросток тінь не прохолола.
Твій океан, як лебідь, суперечить;
над камінь — крильми; мов сокоче.
З шипшинних бризок, де чаїні втечі,
в життя всміхнись! огнем високе.
