Барвистий океанів сміх привалить
сліди з піску — завіє в димик…
Мов сіть рибальську, голоси в прискаллях
довівши: бігом невслідимі.
І поставля рожана круча вповні
освітлий процвіт на крутизні.
Кораблик радости! коли відновить
вітрила?— від біди відрізнить…
Як на ріжечку крівлі з черепиці
до яблунь сизокрилий відкрик.
При молодому небі нам спинитись,
коли земля сплива навіки.
І терплячи тумани, хата моря —
синіша від роси в фіялках.
Відкрито: згадки наші знов промовлять
з галузки — білістю ласкава.
Та відгуки глибизна часу прийме,
сердець криваві скорбі знісши —
до міри: влити в світло незгасиме,
де, зоре! будем найрідніші.
