Уже ні сонце, ніби серце темне,
при хвилі не світнеться, каре.
Недавнішя — нерідна нам ненене,
бідо морська! бреду, як старець.
Немов пірце на сполох стрепенеться,
так блиск пролитий не просох.
До тебе згадка: кров’ю на тенетах;
струна по дзеркалу — в пісок.
Чи не прилинеш? соняшник не сплаче
по бризках море щебетуще!…
де, росяний, де крапання найтяжче —
торкає й вечір: синій кущик.
Щоб грім не в гибіль нахиляв вітрильце,
як хусточку, до злої хвилі…
бо, доле! бистрій глибині, сестрице! —
вже й танці віддала весільні.
