Біжить: безумно щире, з надбережжя
дошелестіти в груди хоче.
Привітно й любо! мов твоя безмежна
до мене загадка дівоча.
Не вистигне, як трави зором гріє,
а в ігри тінь перебирає.
Тоді з берізок похиля, негрішне,
галузки в стрій таночку, й раде.
Не божевільне, ні! гойдання кружне
з відчайного чуття, що рветься.
А світло — груди вже довір’ям дуже
покріплені, прийнявши хрестик.
І зводи зберегли в хмаринок віще
прочанство мрії з голубизни.
Звеліло криком сонце,— не сколише,
на розпач, крови в нас не візьме.
Де станем, неба світляне джерельце
присестрює вербу немарну.
Рясніє річка і в життя женеться;
метелик — свічка, що від храму.
