Вседержитель неба в смерть розп’явшись,—
нас від пекла відгородить!…
Вже і вигляд сонця: ніби справжній
камінь при безодні — гробі.
Знаймо, браття скорбі: «це за мене,
від геєни, в небо сикуп.»
Кладення огню і світла меркне;
з трепету сузір’я никнуть…
тронному Отцеві хрест прилюдний
і видима смерть синовня —
страшно блискавками болю в груди
падаючи, рани вносять.
Вся змінилась тканями вселенна —
вся в крові, з хреста пролитій,
і від муки Божої стенеться:
до ридання білокрилих.
Бо невисловимо гірш від смерти —
бачити, як сина мучать:
зганьблений і цвяхами роздертий;
жертва на всесвітніх кручах.
Там, звисаючи в німе страждання
вже конає, вже погибель!..
Кожна мить — як вічність нескричанна:
полумям на тіло блідне.
Все каратись, на безкрайній розпач
капель крови: всіх, безкрайній.
Гинучи, з нестерпністю боровся,
змирено, безгрішний страдник.
Мучення горюче, все до іскри —
вже в нищимості пожежній:
люто! вбивчою бідою в звірській
вигадці — взялось над межі…
і стерзала пламенна кривавість
думи Отці! — в круг терновий,
ранами розп’яття грізно рвавши
серце через смертний просвіт.
Стан жахний довічно збережеться
ніби в звід сузірно влившись:
претерпіння Божого!… з блаженства —
в скорб, до згадок янголиних.
Хоч ніколи не збагнуть! ніколи,
ні земля, ні небо щирі,
болю Отчого: з лілей іконних —
церкву, як сім’ю, примирить.
