Приходять башти в хмарах висвітущі;
їх океан собі відтворить.
Він і листочки хвиль з пісками сушить,
він — яблуня! і нетурботний.
Аж під коріння впала скриня ржава
з вітрильника мого, що згинув.
Там і корона сподівань лежала:
не знав, кладучи в домовину.
Смієтіся, грімний, не проси даремно:
він промовля:— зневаж нещастя!
Як мушлю, радість обвертає з ревом
при зграї мевинок стрільчастих.
І в стугоні, драконів звівши синіх,
розбив! на зливища при скелі.
Там завінчає спінену гробничність,
на мить — веселка: в тиші теплій.
