Звіститься з небесністю тривога
близько до дверей гробничих,
де, на варті—бровами багрова—
грозовиця страту зичить.
Дожидаю; чи жону забути,
в морі німости минавши? —
де пригадкою про серце бурі
сторожі продзвонять з башти…
де відлунює стопа разюча
смерти—при одвірках криги.
Враз вербенкові уста озвуться:
мова моря! хвилі встигли.
Порясніли, сіллю всі запікшись:
«не забудь і горем згадуй! —
ми, і за листки берез гіркіші,
вічно прядемо пораду;
то — сліпці, хто чатниці боїться,
пострічавши маки в обліт.
Бо, в крові, зупинена при східцях,
вернеться душа натойбік…
запиши судьбу пером чаїним,
знахідку грози згостривши:
— тільки біля леза смерти вічність
видно в смолоскипній тиші».
Змовкли! а перебарвивши поряд
пам’ять грому, як фіялку,—
палений полин хмаркого моря
зметами курить без краю.
Вийди, хоч як зірочна приява,
на сліпучі стати скойки:
вічно рідна, подихами м’ятна,
з моря ждана в одинокість.
