В гроб покладено,— псалом співали! —
в смерть; і звої при бальзамі.
Накотився камінь, весь напасний,
під печаттю в знаки брамні.
І покоїться життя небесне,
після списа від убивців.
Темрявна земля взяла до себе
в серце — човен гробівниці;
і крізь море смерти цар престольний
неспинимо переходить.
Доки тричі відміняє в колі
сонце білосвітний подих.
Клич престольний, відімкнувши збудить
безлічі в’язничні з пітьми:
від глибизни в небі незабутні,
розкуються! з муки вийти.
Вже фортеця смерти — вже розвалля,
порозточувано свірні…
і не вернеться снага злорада,
прокосивши села мирні.
Вслід володареві дня й надзем’я,
крилиться родина: з пастки.
А гробницю стережуть! а леза,
ватра й очі — неприспанні.
Тільки трави, поглядами любі,
поночі в саду жаліють…
можуть і на небі вічно бути,
бравши радости жаринку.
Варта ні списом,— хоч їй мертвілось! —
ні зіницею не никне.
В гробі замкнуто, як зірку, тіло,
світленнями безграничне.
Враз: виручі підмур’я струснувши
світоскладу — розсвіт править;
бо Життєначальник, вічно сущий,
воскресає: стати в царстві.
Сили блискавичні з невидим’я
злобу жорна вбік відвалять.
І до снігу березня подібна,
ллється льняність покривала.
І довкола подих світла в подвиг! —
оживає, через жертву.
Цар, святопоклонний чиньми: сповнив
кров’ю серця правду хресну.
Цар, святопоклонний чиньми, ствердив
на закон: любов родини.
Гроб воскресний, незгасимі двері
неба — для церков відкриті.
