Вже воля з висоти — збира світкими
і камені, що вал скують.
В мережаному громі не покинем
човна при мертвому піску.
І вимовлена звістка з поривання,
від паруса, береться в мрію.
Що рідність і твоя: що тайна справжня! —
блакиттю небеса зогріють.
її розкрито: милість невичерпну,
душа одну її сприйма.
І поклик чайка вторить, проти смерчу,
і, квіт живий! — любов моя.
Вже найгрізніша темрява безмовна;
життя — порогами камінне.
А грози неземні в світах: наповнять,
позвавши, море! в суд тектиме.
