Він: вітрова в сльозах, він: свічка синя —
тихіша від журби моєї.
А крила снігу чи торкнуть і спинять
на серці хвилю, що від неї?
Де ластівчина звістка не потоне,
і не схиляє сон вітрилець, —
єдину стріньте, вишні, і невтомне
медами квіття — їй відкрийте!
Докличу щастя, як горіння гоже,
що випили, серця не зчулись.
І відбіжить бурун, а віти, може —
мов спомини з сузірних вулиць.
Тоді до тебе, кобзою світившись,
коло тополь промовить місяць.
А океан, минаючи, в рідніший
жаріє жаль: зірки примітять.
