Зворушливо, по бідному риданню —
дитячому! хлюпне, всміхнувшись:
нам айстрової синьости прадавню
намітку при листках минучих.
Там кадмієве полум’я поверне
світлизну в строї камінців:
з вином, чи терпкістю побризкав терен? —
і сміх, мов майоран обцвів.
Відпливну срібноту піску вернувши,
біжить крильце до ніжок вогких.
Відкриті й двері півдня: непорушні,
що ввійдемо! — ясминний огник.
Та відсвіт місяця, відкіль звелася
береза: ківшик річка ловить.
І згорточки твого, мов кущик, плаття
завіються з скрипок святкових.
