Не пожаліє птиця: в карне сонце,
як мукою кого стемнила…
І серце ранячи, зневажить конче,
мовчатиме, собі не мила.
Тоді на вітерці терпкого болю
без чорноти, до всіх пчолин —
під стріхою, що в неба, голубою,
як щедрий соняшник, мовчи!
До зірки в найбільшому вінці
опівдні серцем загорись.
Уже: до річки крила навгінці,—
вона, кигуча, буде скрізь.
Нехай через моря святі зозулі
крізь смуток суджений літають.
Не клич, душе! щоб небеса не чули —
не прийде й не всміхнеться з гаю.
