Що кондором горить, від сили п’яне:
гойднути в сполох синій дзвін.
Що мечеться в кинджал і не зів’яне,
хоч смертним пориванням звіть.
Воно, ще ширше, ніж кінноті — тирса,
прошелестить, до нас прийшовши.
А, жевріючи, небокрай розлився,
мов низько нахилили ковшик.
Повторне все й гримуче все в згасання
сяющі саламандри зводить.
А чайка жде,— немов горня, красавна! —
з вином старим, вечірня врода.
Безмежно щира жертва пророста
з життя вогню! барвінок барвить.
Тоді воскресла в неземних устах,
розбила пісня цвинтар хмарний.
