Вкруг отрутами злоба димить
над руїною: рудими.
Вкруг — як мідь стара, сердита мідь:
день без милости відмірить.
Перетерплюй, серце! не скорися
на піски до скорпіонів.
Бо і ризницями кольориста
осінь до стіни полонить.
Осінь! горе нам спадає в груди,
і крилатий крик, злетівши,
ранить: бистриною крик нелюдський
через міст і човник тиші.
А поигоонутьсиві, а поигоонуть.
лившись хвилі: мимо лившись.
Мов прозору — усмішку прозору
світять немовлята милі.
Що жемужні, любі! все повторять,
хлюпаючи: в світні речі,—
повів добрий над прогірклість горя,
де ще квітик не почерствів.
А черленістю листки зотліли —
поміж камені, що пінять.
І під вихор — болі підневільні
трав: мов розридалась пісня…
Зір, притоплена валами, клонить,
а не гине в жовту кривду.
Десь доріжка: біля гроз сокольних,
дожида! і зерна зійдуть.
Серце моє, хворе в сплеск нещастя,
ти, серед примар скажених,
стерплюй! привид соняшника знявся —
в димі моря, ніби жертва.
