З полудня наниз минати сходи
від надгір’я всіх орлів.
Зойк берези і завал кедровий
згас! листками добагрів.
І камінні сльози позривались,
близько від повік жалоби:
де тюрма примар, де сиві лави
бранників,— біда обложить.
Попід стріхами домів титанних —
стежка: стріти пазур бурі.
Поряд скам’янілий лев спиняти
буде, в крушения беручи.
Відкрива печерський стан рядами,
над глибінню без потоків:
напрямки! самим громам роздати,
в спад туманів сірооких.
Вже до сповіді струмка звернути,
синього бровою в брамках…
з ним благословенний візерунок:
цвіт! колібрі! плеск зібрався.
Тишу, падаючи, лист відмірив —
і сплива на звіт найдалі.
Будуть парус в океан незримий
вічні чайки відділяти.
І
З викрою листки — мов тіні гострі:
серця велетнів зелених.
Добрістю від смерти втішить острів,
а невидимий з оселі.
Острів — корабель, нема вітрильця;
а летить громам назустріч…
Жизна мова їх в оселі скритна,
хоч пророцтвами найдужчі.
Милий знак: порив на біловодді
безконечно в брижі в’яже —
хатку сонця світляну, що сходить
брати в сподівання справжнє.
Острів прикликає день зверхземний;
острів — з ясенками, ризник.
І одна надія понад межі:
знов побачимось, як зримі.
II
Озеро прозорі скорбі множить —
бігти в кручах несвятих;
і ллючи сліпучий подорожник,
розриває тінь, як сіть.
Обіходить скелю та могилу,
де в крові — берізок тризна;
де надію докріпив неспілу
спогад! сплесками нестримна.
Озеро взоріється на всесвіт,
що з усіх пожеж настане.
Повно ласки — хід рушає хресний:
в лоно, течіями ткане.
Всюди дожидати відклик звітний,
з безконечности приходів.
Білий мак — найсвітляніший цвітик! —
приплива в душі сьогодні.
