Докинуто: мов льодовців прозір’я;
сплесне — до щербленої кручі…
сестринські чайки! крізь біду прорвіться;
тут посвічадив жар болючий.
Добігши з невідомости, рядами —
дзвіниці догримлять розлитись.
Чи ми — над пелюстками грому справді,
що в зілля грозового ближчі?
Кружок вишневий, з кров’ю: світоч неба! —
як листя, відблиски прибарвить.
Так і примара з холоду жовтнева
багрянить галузки відрадні.
Взяв океан — шипшини одіж; зверне
свій зір до хмарної приміти.
Все йде самотнє! пташе! милосердне —
в безодні кроснами шуміти.
