Моя самотність знає, що за вікном сніг.
Знає, знає…
Самотність моєї ночіі знає, що сплять
яблуньки
в малому садку, що навколо нього високий мур.
Сплять, повдягані в білі сорочки.
В холодні,
Знає, знає.
Моя самотність… Але цить, кохана! Не кажи нікому
тайн моєї самотності.
Моя самотність – всесильна, добротлива чарівниця.
Моя самотність знає, що за вікном сніг та що сплять
яблуньки в садку, оточенім високим муром.
Зітхання ночі несе мені пахощі,
Зітхання ночі несе мені благовонь твого тіла.
Зітхання ночі колишеться амброю твого солодкого
тіла, любко.
Зітхання весінньої ночі.
Віконницю вікна в мою кімнату хилитає вітер.
Вітер похитує повні кетяги розквітлої яблуньки,
Розквітла яблунька не спить: вона пахне.
Розквітла яблунька чує разом зі мною.
За амброю твого солодкого тіла, кохана, тужить
розквітла яблунька.
Розквітла яблунька.
Мої руки простягаються в порожнє,
Простягаються в темне.
Я закрив очі тонкими повіками: я знаю – тебе
тут немає… Я кріпко їх зажмурив. Ти далеко.
Далеко.
Шелесту твоєї білої сорочки, що завмирає від дотику
з твоїми тугими голенями, дошукуються в
шепоті вітру вуха мої.
Весняний вітер співає свою пісню.
Свою пісню…
Я закрив очі тонкими повіками: я знаю – тебе тут
немає… Я кріпко їх зажмурив. Ти далеко.
Тільки зітхання ночі колишеться амброю твого
солодкого тіла, любко моя.
Моя самотність знає, що за вікнами сніг та що сплять
яблуньки в садку, окруженім високим муром.
Але цить, кохана! Не кажи нікому тайм моєї
самотності.
Моя самотність – всесильна, добротлива чарівниця.
(В старосвітськім комоді заховані яблука,
заховані ще з літа).
