Старовинний цілують рояль
Білі, тонко-стрункі рученята…
Сивий морок зловісно насовує в хату…
Серце стис невимовний, розпачливий жаль…
Заридати б тепер! Заридати,
Як ридає рояль…
Елегійний ноктюрн завмирає
У отруйнім екстазі кохання…
Тихі звуки і пестять, і ранять…
А байдужість солодка ляга, як гора,
На безсиле думок поривання.
Ах, цей вечір… Ця гра!..
