Ідуть прокажені. Леправі не можуть не йти.
Один — щонайменший — стезю твою переступає.
Його не запитуєш: хто ти, бо знаєш, хто тѝ.
Бо є в нього ангел — в такого, ти думав, немає?
Ти думав: хоч нині не треба оцих в самоті.
Найменшого просиш: хоч ти не дивися на мене.
І він опускає зіниці свої золоті,
бо в нього є ангел — ти думав, також прокажений?
Та хто ще поткнеться сюди, де гуляє братва,
хто цих заховає в тумані на ратному полі?
Хто з хворою кров’ю летить під зорею Різдва,
якщо опускає зіниці найменший в юдолі?
Дзвінки у туманах, як в богослужіннях, звучать,
коли наближається
Вірую…
Що ж ви, сараки!
Ви ще на землі, де іще не пройшла Благодать
Господня… І доки несете дзвінки Благодаті,
вам треба іти. Бо леправі не можуть не йти.
Й не можуть вертатись. Лиш ангел вертає додому.
Він ангел найменшого, то ж не питає, хто ти.
Він Господа бачить, заплющивши очі малому.
