Йде сніг.
Я стою у траві,
яку покосить не зуміли.
І стебла кругом неживі,
пожовклі і гострі, як стріли.
Хто їх за коріння трима
в холодній землі,
на незримій
тугій тятиві?
Крадькома
націлює в серце над ними.
І враз відпускає…
та ні,
вони цо летять,
бо зненацька
на снігу легкім полотні
схрестились тіспачо в космацькім
узорі —
це мертва трава,
ці вижовклі стебла забуті…
Чия ж це душа вишива
на дальнім верху,
на безлюдді?
І я, нестарий чоловік,
підваживши хмари, як плити,
шепочу: прийдуть, через рік,
то дай же їм. Боже, скосити…
