Літавиця стоїть на воді.
Там, де стала, там — плесо,
щоби кола пішли золоті,
де лице її щезло.
Йдуть на берег з води —
по лісах
і по хмарах — верхами.
Вже загтрали у зір на губах
згубних духів перстами.
Діво, кола ідуть золоті —
не знайду собі місця.
Знаєш тільки ти на воді
місце те,
де вода боїться.
Діво, пустка між нами німа,
лиш на зіроньці грає.
Якщо в світі й нікого нема,
погляд є.
Протинає
лиш тебе (всю? розплетену? ні!),
протинаючи, гине.
Темний нелюд на цій бистрині,
я втомився, княгине.
Як тебе називає потік?
Олениця? Білотка?
Він підняв тебе, як чоловік,
челядино солодка.
Він не знав:
ти — на інший мотив.
Ти не з хащі й не з хати.
Вія не знає. І знать не хотів,
і не буде він знати.
Лиш цілує одіння твоє
в шумовинні, в промінні…
то габою до скелі приб’є
й заридає в камінні.
Ти жива?
Пригадай.
Не тремти.
Бог не скаже ніколи,
чи від тебе,
а чи з висоти
наближаються кола.
