Мов китиця плодів зелених на
гіллі, тремтіли ми на древі ночі.
Не джерело внизу, а вишина
з-між верхніх віт лякала наші очі.
Прийшов брунатний звір
і воду пив,
о стовбур терся спиною крутою.
Й листок поворухнутися не смів –
лиш ми зірвались: падали з тобою.
Таке буває у страшному сні.
Такого уві сні не може бути.
Ми
гострі ікла й ратиці страшні
замалювали кров’ю, щоб забути.
