1
А дух поблизу ще витає,
душа поміж людьми блукає:
вже дому іншого шука.
Вона безсмертна — кожен знає,
бо в неї виходу немає,
коли заблукана така.
А вже покликано до столу,
до гурту давнього помолу.
Згадай, кохана: в домі цім
ти стріла дівчину на святі.
А де сиділи винуваті
за долю, кинуту в цей дім?
Найтонші в домі цьому свічі,
церковні в домі ризи й річі.
Тут мати треба на хребті
сліпих років залізні міти,
аби тебе прошепотіти,
збагнувши, що карбИ не ті.
І я шепочу: Україно.
І я шепочу: Україно.
І я шепочу ще і ще.
Я цілував коханій очі.
Я не згадав про віно отче,
де все пече, бо все пече.
Не прошепочу: хай святиться!
Бо небо це і ця пшениця
відторгнуть воду і росу.
Небесні і підземні гули…
Де наші дзвони затонули,
той звук, що відвертав грозу?
Хай нас не буде, хай немає,
хай смерть сама переконає
у тому нас, що нас нема.
А ти безсмертна — кожен знає,
бо в тебе виходу немає,
коли сама, як смерть сама.
О, не печалься, наша нене,
що мливо господа буденне
для нас, — не вперше рветься нить.
Немов покаже їхня мати:
цих продавать, цих дарувати,
а цих сліпих щенят топить.
Тебе, як дівчину в палаті,
лікують ті, що винуваті
за долю, кинуту в цей дім.
О дівчинко, куди біжиш ти?
Кому це ти кричиш: залиште
мене в безумії моїм?!
2
До яблуні прийшла вона під ранок
і на коліна впала
й не дістала
коліньми землю.
Дівчина не впала —
не дав, —
немов хотів підвести, —
зашморг.
І дерево дрижить під небесами,
і дівчину гойдає.
Біля мами
лягти вона хотіла. І до мами
в повітрі добігала вже…
над нами.
Ми й поминальний виліпили пряник,
щоб не забути,
як ми розгойдали,
щоб не забути,
як ми відрізали
невісту, доколисану під ранок.
