Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені…
Немов у забуте століття зайшов
і стоїш.
Поблизу в тумані повільно бредуть прокажені.
Дзвіночки про них сповіщають,
сповільнюють вірш.
І сиплеться попіл па трави старі і короткі,
і подув залізний плече, як вода, відчува.
Якого ще треба терпіння,
навіщо і доки?
Яка ще потрібна душа
і яка голова?
Небесні потоки лягли унизу на каміння,
і древні, забуті отари в тумані висять…
Якого ще, доки й навіщо
потрібно терпіння?
Які колокільця
про хвору ходу сповістять?
