Він і нині скрипаль,
хоч висихає мозок у кістках,
коли стрічає писану, пожеристу,
особливо барванину, яка жалить кожного,
бо найперша прокинулась і виповзла з нори,
а до тої ночі, коли зацвіте папороть,
ще далеко.
Тонко, тонко на скрипці…
Ми не хотіли більше випробувань —
ми опорядили його туди,
куди й кінь не ірже —
сам іржав, пішов і вже повертається.
Сіль ти в очах!
Ми й дочекались. Один питає:
“В тебе ангел на лівому плечі?
Оберіг твій за ременем —
тріска з дерева громовиці?”
Другий прозріває: “А хто на правому сидить?
А хто згинається від торби з громами?”
Тонко, тонко — на скрипці, нехристе!
А ще тонше його іржання,
залишене на тому боці,
розсипане на тому березі —
мусив же чимось він себе виказати!
Сіль ти в очах!
Він і нині скрипаль!
Хіба не надоїв у скрипку молока
від чорної корови із чорним первістком?
Хіба не заклинав?
Хіба не ховав?
Хіба не ждав?
— Тішся, Аріднику! —
А потому, коли скуштував,
хіба не знав,
що п’є кров?
Тремтить деревина — одна лишень —
яка не вклонилась Господові, тріпоче…
Щоб не повісився на ній зрадник,
щоб не впустила вона — одна лишень —
цвяхи з кров’ю розп’ятого,
ховай свою скрипку, ховай…
Він повернувся. Ось безстрашно
іде, граючи, вже на нашому березі,
розпалюючись від
нашого березневого пробудження,
нашого весняного відроджения.
Йде і не дивиться під ноги!
Тонко, тонко…
А ми танцюємо навколо нього! —
так наші предки
тільки танцюючи
викопували закляте зілля матриган.
